Привіт Тобі, шановний читачу!

Довгий час думав про те, для чого взагалі існують блоги — такі собі щоденники для всіх.
Нагадує ексгібіціонізм чи що… Власне, як і поезія для автора: є якась причина (часто — дуже інтимна), яка народжує вірш, тож показувати його на люди вже, наче, збочення, а проте суспільство вважає інакше. І, як істота все ж таки соціальна, я теж пишу… часом буває вірші.
Аби довго не ламати голову над тим, що ж залишити на цій стіні, нехай для початку це буде вірш.

* * *

Пальці, збиваючись,
гублячи певність і розмір,
ніжно витворюють ритми
на спині Твоїй.
Вабить незвіданим
недорозстебнутий комір –
знову постане одвічне:
чи варто, чи ні? 

Музику тіла
підсилює запах волосся.
Інтрозакінчено.
Кілька пасажів і джаз
нас заливає…
І час застигає. І простір,
повен емоцій і спалахів,
змінює нас. 

Знову затакт.
І малюнок тепер дещо інший:
джаз переходить в латино,
збиваючи пульс.
Звільнено груди від зайвого –
пишуться вірші…
І на ділянці хребта
починається блюз.

Ноги, сідниці, лопатки,
і плечі, і пальці
вторять моїм –
то у терцію, то в унісон.
Хочеться ж сексти (чи сексу?)
у цій ситуації…
Промені сонця, що сходить,
говорять про сон.

Треба й до коди підходити –
вперті закони:
все, що колись починається,
прагне кінця.
Вибух… І тиша.
Обійми. Цілунок у скроні.
Ранок. Прочинені двері.
І сіль на вустах.